Читання "Амадоки" Андрухович здавалося нескінченним, але таки закінчилося. Два з половиною місяці читання по десять-двадцять сторінок і перемога. Хоча перемога не зовсім те слово. Більше підходить "розчарування" чи "нащо я то читала?"

Ще сторінці на сотій подумала, що треба зупинитися, але вперто дочитала до кінця. Краще б зупинилася. Хоча тоді не була б упевнена.

Авторка дуже любить замість одного слова використати двадцять, якби не це сторінок було б набагато менше за вісімсот. Комусь таке подобається, хтось вважає, що десять однорідних членів речення глибші за одне. Але не мені.

Іноді не могла зрозуміти в який бік пішла розповідь і чому. Хто ці всі люди і навіщо? Чому їхня поведінка така дивна? Наприкінці все стає зрозуміло, але від того не легше.

Знаю, що ця книга отримала якусь премію й, може не одну, але для мене це марно витрачені два з половиною місяці вечорів. І більше нічого.