Читаю, дивлюся, малюю
Розповідь ведеться від лиця Калла Стефанідіса, якого при народженні назвали Калліопою. Він розповідає про дідуся з бабусею, батьків та про своє дитинство і про те як так вийшло.
Враження: Чомусь, коли оповідь іде від першої особи я починаю ототожнювати персонажа з автором.
На тлі цієї історії відбувається багато історичних подій. Коли прочитала про Кіпр, подумала - це ж як у нас.
За "Середню стать" автор отримав Пулітцерівську премію.
Євгенідіс написав ще два романи, одним з яким є "Незайманки-самогубці" (так, той що екранізувала Софія Коппола).
У книжці сімсот сторінок, читала довго, іноді засинала посеред читання (воно ніби не нудне, але от засинала), дочитала і навіть не знаю, що сказати. Ніби-то й цікаво було, але це одна з книжок, після прочитання якої, я задаю собі питання: "І що?". Тобто мені чогось у цій книжці не вистачає. І нібито кінець нормальний, але все одно чогось не вистачає. Може емоцій?