Читаю, дивлюся, малюю
Після смерті матері дев'ятирічна Бет Гармон потрапила до притулку. Там дітям давали транквілізатори, кажучи, що то вітамінки. Всиновлювали зазвичай менших дітей і особливої надії в Бет не було. Проте одного разу вона побачила, як місцевий прибиральник грає сам із собою у шахи, і теж захотіла зіграти.
Враження: Коли Netflix пропонував подивитися, подумала: "Та ну!". Потім усюди було стільки позитивних відгуків, що довелося задуматися, може і справді варто подивитися? Ну ось, подивилася.
Не можу сказати, що прям супер-пупер серіал, але хороший. Цікаво було дивитися.
Томас Броді-Санґстер досі на вигляд дитинка-дитинкою, висока тільки дуже дитинка. Вуса з бородою не дуже рятують. Але грає добре.
Аня Тейлор-Джой теж добре грає, саме те, що й треба було показати: таку собі трошки зсунуту на шахах, з одного боку впевнену в собі, а з іншого дуже залежну.
Не зовсім зрозуміло, що там було з батьками.
Частина про Радянський Союз трохи смішна. Хоча у Москві ніколи не була й у шестидесяті не жила.
Дуже сподобалися декорації та одяг. Отут дуже все круто. Особливо припала до душі серія про Лас-Вегас. Чомусь нагадала атмосферою "Діамантову руку".
Взагалі хороший серіал, тільки не реалістичний. Особливо кінець.